Сидячи в прохолодному бетгонному цеху і дивлячись на свої руки які були всі в машинному маслі  і хто зна ще в чому (маю на увазі суто хімічні не органічні сполуки) в мою голову прийшла думка поїхати на вихідних в гори.

Глянувши на Макса (мій знайомий який і найшов цю роботу), котрий дивлячись на мене, вже зрозумів, що я розжився ще однією геніальною ідеєю (яких у мене чесно кажучи багатьсько)- сказав : "ТЫ чо уж там задумал". Ну і я розповів йому ту незбагненну в своїй неповторності  думку яка прийшла в мою голову з глибин всесвіту. 

Зібравше ше трохи знайомих і закупившись провізією ми вирушили в дорогу.

Першим пунктом в нашій мадрівці був вокзал. Успішно прийшовши до нього ми повсідавшись на пероні - зайнялись полекшенням своєї поклажі.  А саме знищенням  вмісту бутилок на котрих красувався напис „ПИВО". Сомо собою зрозуміло, що в мандрівку нухто таку крихку тару, як от склянні пляшки не бере. В нас теж її не було, а місткість пластикових пляшок складає 1 літр, ну принаймні тих, що були в нас.

Наш потяг відбував, якщо не помиляюсь, в 1:45 ночі, на вокзал ми прийшли десь в 22:30 тому бутилок що мішали забезпеченню комфортної ваги рюкзаків ми ІЗНЕЧТОЖИЛИ чимало, однак не достатньо.

І от нарешті подали поїзд, - ну адалі все як в пісні "вагончік тронєтса пєрон астианітса".  А в вагоні...,  як завжади - зустрічаєш  купу знайомих які також їдуть в гори, і яким так само як і тобі нема чого робити окрім того що знищувати запаси  пива і вогняної води, а образити нікого ж не можна , кожний запрошує тебе допомогти йому перемогти вороже військо з чим ти успішно справляєшся, і  в свою чергу запрошуєш його на допомогу до себе, щоб побороти вороже військо під назвою „лишня вага рюкзака" ...

Потяг зупинився - наша станція - "Лозощина", на годиннику була як пригадую десь 6:30 - 7:00 ранку.

Вдихаєш на повні груди свіже гірське повітря і милуєкшся краєвидом. І туман над горами..... як кажуть "гори димлять"

Повдягавши рюкзаки рушили. Пунктом нашого призначення була галявина в горах де стояла колиба (будиночок в якому жили пастухи коли вони поверталися з отарами овець з високих полонин на ті, що знаходяться нижче). Тут  роздався голос Юри (один із знайомих) "Я знаю коротшу дорогу".  Ех --  коротша, блін....

В грах коротша дорога (та і будь що, чому надають прикметники, що позначають різницю якогось предмету від іншого в плані зменшення одиниць тих чи інших характеристик, мяко кажучи не відповідає дійсності ) по відстані, не означає, що вона коротша, чи то точніше лекша. Не сталося несподіванки і цього разу. Як виявилося потім - до того місця, можна було більшу частину шляху пройти дорогою по якій возять ліс , а не пригати по ярам , то в верх то в низ, одночасно з цим  міряючи  глибину болота,  сподіваючись, що це був останнї вертикальний участок дороги на якому  лежать повалені дерева.

Нарешті прийшли, почали так би мовити побут налагоджувати і зменшувати вагу саїх поклаж. Нетреба нетреба, нє нє...

Там була нормальна їжа, а не лише пиво і все інше.

Поївши, почав я всіх діставати, що пора вже на Петрос підніматись, але мої знайомі виявилися самими натуральними „матрасніками" і нікуди іти не хотіли.

Ну як  кажуть - нє то нє. Пішов я  собі  один.... Та ні неодин, а з „наполеонівськими" планами  з Петроса на Говерлу по перешийку перейти. На той випадок якщо не встигну повернутись засвітло, взяв з собою карімак і коцик, який тут зара в цей момент гріє мені  ноги .  Взяв значить і пішов

Іду іду собі іду, іду собі іду, крок за кроком крок за кроком, і так час вд часу на небо поглядаю. а там шось не понятне твориться. А ле то таке -  думаю,- в горох погода міняється через кожних 5 хвилин, та й прямую собі дальше

Не буду описувати пейзажі які відкриваються , бо це просто не можливо передати, Хто в горах був, має зрозуміти а хто не був, в того є стимул поїхати і переконатись в правдивості моїх слів.

Так от, іду собі іду, трохи вже багато пройшов. Дійшов вже до лісочку який перейти і вже має бути підніжжя Петроса, ну зовсім ше трохи до самої гори залишалось....

І тут на мій цікавий носик, який я люблю встромляти всюди куди мені треба і не треба впала крапля води, потім ше одна, а я вже в лісочку, чую а крапельк шось так багато багото вже падає , і тут я вирішив, шо коли дійду до найблищого великого просвітку між деревами, то подивлюсь, що там на небі  робиться. Так і зробив , підняв голову і подивився, а там...

За саму вершину Петроса трималася синь-чорна хмара, розміром з півтора футбольних поля,  якось ніби кипіла  і поволі поволі рухалась...

Наступне, що відбувалося було таке: ГРІМ гримить, БЛИСКАВКА блимає, ДОЩ падає... Я  БІЖУУУУУУУууууу.......

Як ви мабудь здогадались назад до хатинки, кудиж іще....

Так от - біжу біжу,  мабуть дуже швдко я тоді біг, і значить догбігаю до колиби . Ну там прийшов, туда сюда , мої приколюються, мов, "ну шо на Петрас  дійшов " . Ну значить я там зняв з себе рюкзачок, і дивлюсь на двір ..., А на вулиці такий манюююююнький дощик падє от от перестане.

В цей момент якось млосно трохи зробилось. Я там шось покрутився, чай собі зробив (це був вже другий чайок, перший я випив як тільки зайшов, він правда був не для мене зроблений, але в моїй посудині. Не треба було в моє горнятко наливати... тодіб не випив), і знову на двір глянув...

Я такі зливи бачив, але не часто, однак так довго як та, вони не падали, в той день з будиночка на двір аж пізно в вечері вийшли. Вже повернувшись в Франківськ, зустрів людей котрі саме в цю зливу були на Петросі.                               

Кумедно правда, от тільки це сміх з самого себе. Тобто з певних дій такого створіння як людина. 

А тепер на правах автора дозволю собі трохи моралі, сподіваюсь ви не закрили цей файл і дочитаєте текст до кінця. Так от : чому, чому люди власне не здійснюють того, що задумали. Ні не через обставини, що складаються, а через самих себе, через власну поведінку котра суперечить гармонії Всесвіту. Так  так, того самого Всесвіту частинкою якого і являється сама людина. І коли її дії та помисли ідуть в розбіжність з природніми ритмами Всесвіту, вони автоматично ідуть супроти неї самої, людина просто напросто сама собі мішає. Ви запитаєте чому Всесвіт сам нею не керує , відповідь проста - в людини є розум такий самий, як і в Всесвіту тільки, ще до такого рівня як в Нього не розвинутий. І замість того, щоб працювати над собою, вдосконалювати сибе, людина обирає бездумний шлях деградації. Звичайно -дудлити літрами  горілку і пиво куди лекше ніж намагатися осягнути своїм розумом складність та простоту Природи, злитись з нею залишаючись прицьому особистістю - бути зі Всесвітом єдиним та окремим водночас.   

Ось така історія 

Написав це Громослав  року 2647 від часів Орія