Як я став українським націоналістом. Коротка правдива історія мого життя у ретросперктиві.

Африк Димон (племінник співака Африк Симона)

(Набрано у власній ортографії, без апострофів та з використанням твердого и).

Нещодавно один з моїх (та й ваших) френдів, не памятаю хто саме, тому хай себе сам назве, висловив думку про те, що брутальна москальська анти - українська пропаганда є найкращим засобом виховання мільйонів українських патріотів. Френд Денисенко, здається це був він, навіть сказав, що треба таку думку занотувати. Що ж, я вже ношуся з ідеєю написати маленький ессей на цю тему, мабуть років з пять, але все якось не маю на це часу. Тому, аби на бути Чарльзом Дарвіним, який поки обмірковував Теорію Еволюції, інщий її майже «запатентував», волію розказати, як я, абсолютний москальчук, став справжнім лютим «бендерою», який спить і бачить, як би йому випити москальської кровиці. Але давайте послідовно.

Отож, я народився у одній з країн Балтії (не в Естонії) і перші пять років свого життя прожив саме там. Мій тато - по лінії тата і по лінії мами, належить до однієї і тієї ж нації, яка автохтонно жила на берегах ріки Волґа, аж поки не прийшов москальський загарбник. Оскільки ця нація не змогла втримати традиції ісляму (думаю, що все через свою майже українську лагідність), то ніякої серйозної резистенції москаль не отримав. Так, було кілька селянських повстань, тікали до Пугачова, одним словом не чеченці...

Моя мама - інгерманландка по батьку, українка по матері завше культурно хилилася до москалів. Тому у хаті говорили по-російськи, ніякої іншої мови я не знав. Правда одна з колегинь моєї мами таки була автохтонна балтійка, п. Ілона, якось вона подарувала мені дитячу книжечку про хлопчика та песика, де все - все було «нє по-русскі». Але п. Ілона переклала мені цю історію, і я її памятаю до сих пір. У хлопчика був песик і той його любив. Але песик загарчав на когось і його нагнали з хати, мерзнути під дощем. Але якось у ночі, двоє злодюжок, здається їх паганяла були ПроФФессор та Мірошнік, намагалися залізти у хату, песик їх добряче покусав за дупу і ті варяти потрапили у буцигарню...

Це я все згадую до того, що російська мова панувала у родині.

Коли мені було пять років, родина переїхала в Україну і перші шість місяців ми жили у невеличкому селищі під Києвом, по залізничній гілці Київ - Малин. Там я вперше почув українську. Вона мені не сподобалась. По-перше українські діти дражнили мене «дівчинкою» за довге волосся (мав я волосся по плечі), по-друге українська мова була повною слів, які я вважав брутальними. Одне з таких слів було «лаяти», я слухав пісню «Ой, не лай мене мамо» і дивувався, ну як так можна казати, адже «лают только собакі».

Потім ми переїхали у Київ, і після російського дитячого садочка мене направили в українську школу. Тато взав мене за руку і пішов робити шкандаль, він дуже агресивно кричав, що «нє намєрєн отдавать сина в укрАінскую школу, что же ето, еслі би ми жилі в Татаріі, єму нужно било би учіть татарскій». Жіночки у кабінеті у директорки навіть і не сперечалися (мабуть мій тато був не перший і не останній), вони просто підписали папірець (направлення?) і таким чином я потрапив у школу російську. Йти треба було трохи далі ніж в українську, але перетинав лише одну дорогу, де машини ходили зовсім - зовсім рідко.

Українську мову ми почали вивчати з другого півріччя другої кляси, знав я її поганенько, здається що з трійок не вилазив, але памятаю, що був не останнім учнем. Якось вчителька попросила назвати 5 предметів, які ми маємо у хаті, один з колєгів видав: «самоліт»...

З четвертої кляси ми почали вчити українську мову і літературу, наша вчителька була заслужена вчителька Української ССР, навіть виграла якийсь конкурс, куди написала оповідання про те, що можливо на о. Капрі зустрічалися Ленін, Горький та Коцюбинський. Памятаю, що на другому уроці літератури отримав я одиничку, бо не вивчив гімн Української ССР, а «мулька» про зуб, який болить не допомогла здихатися виклику до дошки. На наступному уроці я таки тотий гімн вивчив, отримав четвірку. Наша вчиталька з принципу, після одинички вище четвірки не ставила...

У 1985 році я познайомився зі студенткою Філологічного Факультету Університета Тараса Шевченка, Тетяною Метельовою (все її вмовляю завести собі ЖЖ, а вона все ніяк не заведе) та її чоловіком (при Омельченку був чималим начальником у Київраді, тому не кажу, як звати). Від Тетяни я вперше почув, що у СССР існує дисидентський правозахисний рух. Що дисидентів зарештовує КҐБ, що вони ні у чому не винні, вони лише говорять правду. Тетяні я одразу вірю, ми багато говоримо на самі різні теми, але у той час я читаю дитячу літературу, типу «Роб Рой», «Квентін Доррвад», «Копі царя Соломона», тощо. Якось Тетяна розказує мені про українського письменника Олеся Бердника (його донька, Громовиця Бердник має свій ЖЖ), якому Тетяна написала закоханого листа зі словами: «ви запалили багаття, ми його продовжемо». Відповідно, що до неї прийшли люди з КҐБ і спитали «а хто такі ми», «а що це за батаття таке у вас», «а де ви його будете палити». Тетяну також викликали до ректора Університету, який запитав: «Хіба не можна було написати листа Брєжнжву!»... Останній раз (у ту пору), я бачив Тетяну, коли її разом з чоловіком, довгим коридором нашого будинку супроводжувало двоє у штатському...

Але трохи раніше, Тетяна пропонує мені на вибір дві книги, «Зоряний Корсар» Олеся Бердника та «Двєнадцать стульєв» Ільфа і Петрова. Звісно, я обираю Ільфа і Петрова, купа задоволення від книги.

1986 рік. Аварія на Чорнобилі і я їду до бабусі на Волґу. Перед поїздкою тато напів - жартома каже: тебе там будуть називати «хохлом». Я ображений і здивований, який же я хохол?! Я же «русскій», «совєтскій», «прибалтійський», а тут якийсь хохол. Бути такого не може!

Вже на місці, за 50 днів перебування, мене дійсно, називають хохлом двічі чи може тричі. Один раз файний дядько дав покататися на спортивному ровері, а коли я троха затримався, то він сказав, що я хохол і відібрав ровер. У іншому разі, якісь приязні дорослі хлопи питали звідкі я, коли почули що з Києва, сказали: «а, так ти хохол». Я знову образився - я же «русскій», «совєтскій», «піонєр».

 І ось прийшов здається рік 1989-й, у Київ приїздить пересувна виставка «Життя британської родини». Мене це якось не гребе, я собі вертаюся зі школи, вже хочу перетнути вулицю, аби почемчекувати до себе у район, коли бачу, як повз мене проїжає сила - силенна чорних «Волґ» і всі з «блатними» номерами. Я вже не памятаю, але щось таке типу КМР 00 00, КМП 00 01, тощо. - Ого, думаю я собі, - а ось тобі і блатні номери (про існування таких номерів читав здається у «Огоньку», який тоді редагував Коротич). - А куди це вони їдуть, - думаю, - аж раптом підіймаю голову, і читаю на транспаранті, який вісить, натягнутий між тролейбусними дротами. А там все чорним по-білому, що з такого-то по таке-то число, на ВДНГ (Виставка Досягнень Народного Господарства), проходитиме виставка «Життя британської родини». Ну, я на тролейбус та й до виставки, вийшов на одну зупинку раніше і пішки до паркану, а там вже давно помітив місце, де одна гратина поламана і можна перестрибнути, якщо залізти на сусідній, нижчій паркан (раніше я так ніколи не робив, але чи вже бачив з вікна тролейбуса, як хтось стрибає, чи просто бачив дірку, не памятаю). Вхід на виставку - здається 15 копійок, але мої батьки бідні, отож у кишені зовсім пусто, до того ж чомусь не впевнений чи сьогодні на виставку пускають усіх. Перестрибую, при всьому народі, було може година чи дві дня. У напівнахиленому вигляді біжу до бічних алей, одна думка, зловлять мене і з ганьбою виженуть. Але ніхто не ловить, людей дуже мало, нахабнію і підхожу до якогось мєнта, питаю його о котрій годині відкриють виставку. Мєнт дуже брутально відповідає, що «нада била сматреть на входє». Я троха лякаюсь, але відповідаю, що нажаль на вході нічого такого не помітив. Мєнт не переслідує мене, я йду геть услід натову і підхожу до павільйону, де розташовані британці.

Раптом, бачу дивну групу юнаків, здається іх було троє чи четверо. Один у костюмі, але із волоссям підстриженим по-козацьки, «під глечик» (це ЖЖ юзер Андрій Підпалий http://andrij-pidpalyj.livejournal.com), другий у якомусь чорному плащі (його я потім знав, як пана Євгена, представника ЗЧ ОУН), третій з довгим волоссям, зібраним у конячий хвіст. Мені здається, що я вже їх бачив раніше, у той же самий день, чому запамятав, тому що один з них мав у руках вудку. Для чого? Що можна зловити на ВДНГ? Та й заборонено же ловити...

Потім підїхали якісь машини і з них вийшла сестра принца Чарльза, принцесса (Ґ)Анна (?), чи що, молоді люди одразу ж зреагували на це: той що був з вудкою підняв жовто - блакитний прапор, інщий розгорнув плякат «Геть московську імперію», що робив третій не памятаю. Принцесса прошмигнула повз малюсеньку групу демонстрантів не піднімаючи очей (я тоді навіть подумав, що мабуть членів королівської родини вчать, як саме їм поводитися у подібних ситуаціях. Адже колишня Британська Імперія велика, від Ірляндії до Пакістана хтось щось вимагає. А так, якщо зробити вигляд, що ти того не бачив, то з тебе ніц і спитати не можна). - А, що, які демонстранти, де? Не бачив (ла) не знаю.

Отож, принцесса побігла офіційно відкривати виставку, а хлопців оточили з десяток офіцерів КҐБ (я тоді вже добре знав хто це такі) і розпочали інтелектуальну дискуссію (доброю українською мовою).

- Ось ви кажете «геть московську імперію», а яка ж наша країна московська імперія, якщо ось ми є українці... Далі я не дослухав, бо пішов дивитися виставку.

Якимсь чином мені вдалося вклинитись у загальну чергу і швидко потрапити у середину. Там повно чікавих речей: ровер, притрушений травою вісить на стіні гаражу. У мене немає роверу, а у нашої родини нема гаражу. Родинне авто «Comivoyager», довге, сіре і також у пилюці. Ще там, мабуть, були компютери, але більше нічого не памятаю. Здається що нічим більше британці мене не здивували. Не можу сказати що був приголомшений, просто розумів, що це якесь інше життя, зовсім не наше.

На виході, помітив двоповерховий червоний автобус Бі-Бі-Сі, казали що на ньому Сєва Новгородцев вишивав на Хрещатику. Я тотого не бачив, Сєви у той день також десь не було.

Робити явно було нема чого, тому разом з натовпом йду до виходу, сідаю у тролейбус і їду додому. І якесь чудо, у тролейбусі їдуть всі троє з демонстрантів, один з них, Андрій Підпалий дискутує з «представниками радянського народу», які його соромлять. Більше всього старається, якась стара бабця: «ну що це за прічьоска»?!.

- Підпалий: так козаки стриглися!

- Бабця: та де там твої козаки, вони вже всі повмирали!

Інша група - троє троха нахабних «роботяг» (зараз я думаю, що не виключено, що їх покликало КҐБ, хоча може вони сперечалися з Андрієм з власної волі). Аргументів тих типів вже не памятаю, памятаю лище що говорили вони якісь дурниці, але досить таки агресивно. Казали щось типу «да хто ти такий», «да тебе на буряки треба послати», «да ти в армію попадеш»... Андрій відповідав трохи знервовано (хотів би я подивитися на будь кого з нас, у 1989 році у київському тролейбусі, живий бандьора проти «насєлєнія»), що буде вчити дітей тотого типа у школі. Хлоп у плащі стримував Андрія і просив того не сперичатися, було видно, що «роботяга» хотів перейти на образи для того, аби спровокувати бійку (мабуть він зараз голосує за ПР, хоча хто знає).

Мені дуже хотілося сказати щось у захист хлопців, щось типу: - «а я з ними згодний», чи «чому ви до нього чіпляєтесь», щось таке. Але не міг відкрити рота, думав, ось зараз я скажу свою думку, зараз ... але зупинки проходили, прийшла моя і я вийшов, а тролейбус поїхав далі.

У наступний раз я побачив хлопа, з волоссям «під горщик» біля Університету Тараса Шевченка, він кудись йшов вулицею Горького. Я підійшов і заговорив до Андрія, здається це був перший випадок у мойому житті, коли я заговорив публічно по-українськи, тобто я і раніше говорив, відповідаючи на уроках укр. літератури та укр. мови, але поза школою не вживав українську жодного разу. Це був такий собі мовний фонтан, мене прорвало, я говорив, що схиляюся до його сміливости, розпитував про те, хто він і що це були з ним за хлопи. Підпалий думаю, що був потішений, на мене посипалися терміни типу КЧ ОУН, ЗЧ ОУН, УГВР, тощо. Він дав мені свій номер телефона, а також телефон пана Євгена (той був такий конспіратор, що ми з ним говорили два чи три рази телефонічно, але більше ніколи у мойому житті його я не бачив). Підпалий навіть дав мені, абсолютно незнайомій людині, книгу спогадів чотового? ройового? ОУН - УПА, яка була професійно замаскована, «вшита» в обкладинку та початкові i кінцеві сторінки книги Ковпака «Від Путівля до Карпат».

Книгу прочитав швидко, вона серйозно знесла мені даха. До того часу, я дуже любив читати совіцьки книжки про боротьбу героїчних чекістів НКВД - МҐБ СССР проти бандерівців. А тут таке, виявляється бандерівці - вони наші люди, українці, люблять Україну і головне знімки, на знімках були видні красиві люди, у красивих односторях, з красивими обличчями. Автор тотої книги, з боями через Чехословаччину пробився до американського окупаційного сектору Німеччини. Не всі його побратими мали таку ж саму вдачу...

Якось у кабінеті тої ж самої вчительки української мови, я познайомився зі студенткою української філольогії, здається її звали Маряна. Памятаю, що я показав їм обом «бандерівську» книгу (знання ПРАВДИ палило мою душу, хотілося поділитися цим знанням із цілим світом), Маряна книгу схвалила, вчителька - ні, «он який молодчик», так скоментувала знімку одного бравого чотового? ройового? Молодий, красивий у свойому однострої він був для мене символом свободи, лише один його кашкет, гонорово одягнутий на одне вухо, відрізняв його від совіцьких вояків - це вам не якась пілотка!

Але Маряна була занадто дорослою для мене тогочасного (тобто це я, був занадто малий для неї). Вона палила цигарки, казала різні націоналістичні речі, але виявилася великою антисиміткою, в усіх бідах України звинувачувала жидів. Це мене троха відразило від її націоналізму, хоча за порадою Маряни прочитав у бібліотеці, у журнальному варіянті кілька творів Вінниченка: «Сонячна Машина» і ще якусь пєсу, де описується щойно зукраїнізована українська родина: «Вона приїхала на потязі, я правильно кажу, синку? Так тату, потягом», щось у такому дусі.

Маряна дала мені свій телефон, і я їй дзвонив, але здається спочатку відповідала російськомовна мама, що кобіти нема вдома, потім здається я загубив номер, потім я заходив у жовтий корпус КДУ Шевченка (де вчилися філологи), аби випадково зустріти Маряну у коридорі, але ця наша зустріч так і не відбулася. Ще один випадок, коли цю людину я більше ніколи у мойому житті не бачив.

Але через деякий час, гостра правда «бандерівської» книги стала забуватися (книгу чесно повернув Підпалому). Адже мої батьки передплачували лише російськомовну пресу: з часописів «Огонёк», «Дружбу Народов», «Новьій Мир», «Аврору», потім ще два якісь, один формату А3 (його редактором був Олег Попцов), другий форматом, як журнал «Піонер», мені чомусь здається що він називався «Сельский Комсомолец», але мабуть помиляюсь. Хоча якийсь звязок з селом він мав. Але той часопис друкував у кожному числі силу - силенну «таміздату», памятаю Сашу Соколова (подумав, а чого це його переслідували) та смішну повість про те, як родина інтелегентів натравила мєнтів на ґебістів, що використовували їх хату аби слідкувати за якимсь поважним письменником - дисидентом. З газет передплачували «Правду» (татко готувався до вступу у КПСС), «Комсомольскую правду», «Известия», «Вечерний Киев», пізніше перейшли на «Вечірній Київ» та додалася «Рабочая газета».

На той час, 1988/89 я був переконаний антикомуніст, з «Комсомольской правдьі» вирізав знімки моїх героїв: генерал Колчак, Ніколай ІІ, Нестор Махно. Потім я наклеював ці знімки на картон і робив такий собі іконостас, людей, які постраждали у боротьбі з більшовизмом. З одного маленького портрета Ніколая ІІ я навіть зробив собі значка, якого постійно носив на курточці. Якщо не помиляюсь, то якийсь час я носив цей значок поруч із дуже файним портретом генерала Романа Шухевича, який купив за 2.50 совіцьких рублів (чималі грощі) у штаб - квартирі УНС (тоді вони ще не називалися УНСО).

В усілякому разі, я сильно дивувався, коли знайомий журналіст з газети «Вечірній Київ», головний русофоб цього видання, п. Микола Цивірко питався у мене, навіщо я ношу портрет Ніколая ІІ. У мене ж навпаки, у голові не вкладалося «як це навіщо», адже це святий мученик, якого закатували більшовики. Яка різниця, Ніколай ІІ чи Степан Бандера, адже ворог один - це комунізм... Один молодий троха «прибацаний» патрійот, якого я постійно зустрічав на мітингах, навіть спитав мене, побачивши значок Ніколая ІІ, чи я було, не є гетьманець. Я сказав, що ні, насправді я навіть гадки не мав, хто вони такі, ці гетьманці, про гетьмана прочитав пізніше, у «Відродженні Нації» Вінниченка. Перший том купили десь батьки, другий за 7.50 совіцьких рублів (страшні гроші) я купив з рук біля метро Льва Толстого (побачив, спитав ціну, поїхав додому, розказав батькам, батьки охнули, але гроші дали, попросили правда більше нічого не купляти).

Трохи пізніше саморобний значок Ніколая ІІ я зняв з курточки. Носив «Шухевича», один козацький хрест і також саморобний значок з написом «Нема життя без кулемету». Памятаю, як у селищі Віта Поштова (я сидів на зупинці, чекав автобуса на Васильків), поруч стояла звичайна селянська родина: жінка, чоловік і їх син, років на 4 - 5 молодший за мене. Жіночка довго несхвально дивилася на мене і мої значки, потім сказала, хитаючи головою:

- Навіщо ти таке носиш? Не звертай на себе увагу! (Мала на увазі «не привертай до себе увагу»). Потім якось розгублено додала: - Невже і мій коли небуть буде так ходити?..

18 березня 1991 року. Мітинг української опозиції (здається зорганізований РУХом та УРП), завтра Всесоюзний Референдум «За Союз» чи «Проти». Я вже націоналіст, тому я звичайно ж проти. Всі оратори кажуть, що «треба йти і голосувати проти». Один Володимир Яворівський каже, що забере бюлетень із собою, йому за нього «у незалежній Україні великі гроші дадуть». Наступний оратор троха критикує Яворівського, «це добре, що пан Яворівський вірить у таку швидку незалежність, але треба йти і голосувати проти». Із здивуванням дізнаюся, що вся моя рідна Балтія просто не бере участи у імперському голосуванні.

Після офіційної частини, починається концерт, на сцену виходить поголений під «нуль» тип у чорному фраку, на шиї у нього німецький залізний хрест на стрічці, він деклямує російською мовою: «У конца - два яйца»... Площа в екстазі, це був вірш, що висміював Леніна. Здається що Андрій Середа (дядьку, я тебе прошу, заведи собі електронну скриньку!) тоді не співав, а може і співав, але тотого вже не памятаю. Але дах мені Андрій зриває капітально, з того часу починаю слухати українську музику, до того слухав лише «Кіно». З того самого дня, я супер відданий та стійкий фанат «Кому Вниз» http://komuvnyz.gothic.com.ua, улюблений альбом - це «IN CASТUS».

Вже не памятаю, чи це було до, чи вже після, але «Комсомольская правда» друкує спеціальний випуск - відкритий лист - роздум А. Солженіцина «Как нам обустроіть Россію». Його брутальне та неповажливе ставлення до України та українців, намагання забрати у нас Св. Володимира разом із тризубом, якось дуже боляче вражають мене своєю нелогічністю, невмотивованістю. Навіщо він так, думається, адже ще у 1988 році я дивився на Солженіцина, як на живого Бога. Коли він на хвилях радіо «Свобода» (?) казав: «я не можу закликати до революції, бо буде занадто багато крови» - це звучало, як вселенське відкриття. У мене та мого колєги (татко якого був запеклим антикомуністом), навіть і гадки не було сумніватися у словах «Вєрмонтського старця».

До того ж, приблизно у той же самий час, мені у руки потрапляє брошура російського Народно - Трудового Союзу, знаменитого НТС, організації, яка своїм символом має тризуб. Але із здивуванням також бачу неповагу до України і до українського.

Моя віра у те, що росіяни наші брати у боротьбі із комунізмом практично згасає. Андрєй Сахаров помер, Солженіцин виявився речником анти - українства, взагалі, поняття антикомуніст і демократ - зовсім не синоніми. Але продовжую вважати порядними росіянами Боріса Єльцина, Єлєну Боннер, Сєргєя Ковальова, Сєргєя Шахрая, а також Новодворскую, Собчака, Станкєвіча, та багатьох інших.

19 серпня 1991 року. Путч у Москві. «Бєлий дом» захищає «Українська сотня», одного з троьх загиблих ховають під жовто - блакитним прапором. Здається, що знову повертається стара дружба, здається, що тільки що, ми разом перемогли гідру комунізму і будемо жити, як брати. Незабаром прес - секретар Єльцина каже, що «Росія не гарантує территоріальної цілостності країнам, які вибрали шлях незалежности». 1992 рік. Плякат у Москві, «Єльцин, заставь хохлов накорміть Россію». 1993 рік. Спроба комуністичного заколоту у Москві. Червоно - коричневі штурмують мерію (колишній будинок - «книжка» Ради Економічної Взаємодопомоги - РЕВ), обстрілюють газету «Московскій комсомолєц», тощо. І знову здається, що повертається стара дружба, і знову здається, що тільки що була переможена гідра комунізму і ми зможемо жити, як брати. І знову виявляється, що ні, не можемо, тому що спочатку Жиріновський - Зюганов - Залупін Затулін, а потім вже і інщі займаються тим, що пишуть сценарії розвалу України, зневажають українську мову - історію - культуру. Поводять себе, як колоніяльні хазяї, не лише не бажають знищувати у собі імперську ідеольогію, а навіть хизуються нею. То хочуть чоботи помити у морі - окіяні, то у Львів зайти з ротою ОМОНу, то поборотися за фофудью, то проти НАТО.

Одним словом. Живемо поруч із хамом. Цей хам не бажає набиратися цівільних манер, хизується тим, що нагадив у Ермітажі, не знає ніяких мов, навіть російською пише більш неграмотно, ніж будь який «бендьора». Европейський Союз не поважає, але «опасаіца», Америку поважає, бо просто боїться. Небезпечний для сусідів і для своїх власних громадян.

Чи можна його виправити? Можна! Але починати треба з діточок, з дитячого садочку, початкової школи. Треба пояснювати, що слова «жид», «чєрножопий» та «хохол» - це слова негарні, які вживати мусить бути соромно. Що мати власну опінію зовсім не є злочином, що НАТО не плянує нападати на демократичну Росію, тощо. Чи такий сценарій є можливий? Боюся, що у наступні 10 - 20 років - ні, а ділі побачимо. ІМХО ще сучасне покоління українців зможе побачити демкратичну відкриту до світу Россію, де слово плюралізм не розуміють, як наказ плювати на Україну - Грузію - Естонію у добровільно - примусовому порядку за вказівкою чергового Спасітеля і Защітніка Всехъ Людєй Земліци РуССкой.

http://www.lab.org.ua/